"Хірургія" у перекладі з грецької дослівно означає "рукодійство". Цю назву спочатку трактували як розділ медицини, що охоплював лікування різних хвороб за допомогою "рукодійства", тобто за допомогою ручних прийомів або механічних впливів (наприклад, оперативних втручань).
Хірургія — галузь клінічної медицини, що вивчає хвороби і травми, для лікування яких застосовують оперативні методи, розробляє ці методи і регламентує умови ефективного і безпечного їх застосування.
Про хірургію як науку відомо дуже давно. Постійні війни, полювання на тварин, нещасні випадки з давніх-давен змушували людину вчитися надавати допомогу потерпілим у разі кровотеч, потрапляння до організму сторонніх предметів, переломів кісток тощо. Ще у давнину мешканці Австралії володіли низкою хірургічних прийомів, зокрема лікували рани за допомогою ліків рослинного, тваринного і мінерального походження, накладали шини при переломах, робили кровопускання. Перший хірургічний інструментарій було виготовлено з каменю, кісток, рибної луски, шипів і колючок дерев і чагарників. У Новій Гвінеї, наприклад, первісні лікарі розкривали вени за допомогою маленьких стріл, що їх випускали з близької відстані за допомогою туго натягненого лука. Шовний матеріал також виготовляли з природних матеріалів. Так, бразильські індіанці зближували краї рани і садовили на них місцевих мурах із міцними щелепами. Після того як мураха кусала своїми щелепами краї рани, тулуб її відтинали, а голову залишали в рані до загоєння останньої. Садовили на рану таку кількість мурах, скільки було потрібно, щоб вона була зашита. Це давало подвійний ефект: зближення країв рани і її знезараження завдяки мурашиній кислоті, про яку індіанці ще не знали.
У давнину мешканці Америки для знеболювання почали застосовувати наркотичні речовини, а давні ацтеки — різні види кактусів.
У Давньому Єгипті ще за 6 тис. років до н. е. успішно ампутували кінцівки, виконували кастрацію, трепанацію черепа, видаляли камені із сечового міхура, при переломах застосовували пов'язки, що тверднуть, а для лікування ран — олії, мед, вино.
У знайдених мумій виявлено сліди операцій у ділянці живота і на щелепах, що їх було виконано ще за 3 тис. до н. е.
У Давній Ассирії і Вавилоні хірурги видаляли пухлини, лікували катаракту, ампутували кінцівки.
У Давній Індії хірурги виконували лапаротомію, трепанацію черепа, пластичні операції. Ще за 1500 років до н. е. вони широко застосовували понад 120 назв хірургічного інструментарію — скальпелі, дзеркала, пінцети, шприци тощо, а також застосовували голки і шовний матеріал для зашивання ран.
Досить високим був рівень розвитку хірургії в Давній Греції. Засновником наукової медицини і хірургії в цій країні був прославлений лікар і мислитель Гіппократ (460—377 pp. до н. е.). У багатьох його наукових працях описано методи лікування ран, переломів, вивихів, різних запальних захворювань, техніку багатьох оперативних втручань. Його принцип "Ubi pus ibi evacuo" ("Як побачиш гній — евакуюй його") залишився головним у лікуванні гнійних запальних захворювань і в наш час. Гіппократ стверджував, що захворювання виникають унаслідок того, що в організмі людини є особливе хворобливе начало, що розвивається в ньому або проникає в нього з навколишнього середовища, як, наприклад, під час чуми, яка на той час була досить поширеною в Давній Греції. Для боротьби з цією недугою Гіппократ рекомендував проводити дезінфекцію. Він також закладав підмурівок розвитку антисептики, адже для лікування ран цей учений запропонував морську воду, тобто гіпертонічний розчин. Оперативні втручання рекомендувалося проводити в чистоті, на підготовленому операційному полі. Однак першим хірургом в античний період вважали Хірона — учителя Асклепія (Ескулапа).
У давніх слов'ян і скіфів також була розвинена хірургія. Імена таких скіфських лікарів як Абарис, Анархіє, Томсарис — знаних майстрів своєї справи — були добре відомі в Давній Греції. Скіфські лікарі ще в V ст. до н. е. надавали допомогу пораненим, які брали участь у різних бойових діях. Вони видаляли відламки кісток, накладали шини на ушкоджені кінцівки, лікували гнійні рани, проводили трепанацію черепа, видаляли зуби.
У Давньому Римі хірургія набула нового розвитку. Корнелій Цельс (30 рік до н. е. — 45 рік н. е.) описав основні симптоми запалення, методи лігування судин, техніку різних операцій, а також систематизував відомості про грижі. Ще більшого значення для розвитку хірургії набули праці римського хірурга Галена (131—210 рр.н. е.). Його вчення майже без змін зберігалося близько 13 століть. Зокрема він першим упровадив у медицину експериментальний метод дослідження, що дало змогу систематизувати відомості з анатомії і фізіології, хоча на підставі багатьох досліджень на тваринах він дійшов хибних висновків стосовно того, що центром кровоносної системи є печінка. Він також запропонував нові шовні матеріали — шовк, струнні нитки.
Велика роль у розвитку хірургії належить Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980— 1037 pp.), видатному лікарю Сходу. Його відома праця "Канон лікарської науки" ще багато століть залишалася настільною книгою лікарів. Для дезінфекції ран він запропонував застосовувати вино, докладно описав техніку різних операцій (трахеотомія, ампутації, видалення каменів із нирок), застосовував гіпсові пов'язки, запропонував шов нерва.
У XII—XIII ст. були створені перші університети в Парижі, Генуї, Болоньї, Оксфорді. Однак у середньовіччя зусиллями церкви розвиток медичної науки було припинено. В університетах вивчали переважно внутрішні хвороби, хірургію не викладали, оскільки церква забороняла"пролиття крові", вона була повністю відділена від медицини. Усім керувала інквізиція, заборонялося розтинати трупи. Проте хірургія існувала. Протягом кількох століть хірургічну допомогу надавали цирульники — це входило в їхні обов'язки. Наприклад, у статуті Львівського цеху цирульників XVI ст.
йдеться про таке: "Кожен член цеху хірургів допущений в оний старшим магістром повинен трудитися невпинно й постійно, неухильно вдосконалювати своє мистецтво... Нехай завжди він діє за допомогою спеціальних і перевірених засобів, з яких перший — Милість Божія, другий — Галенів пластир, третій — темна мазь, четвертий — порошок із кісток, п'ятий — пластир Оросія, шостий, сьомий і восьмий — надійний скальпель. Флеботомію, висічення і очищення дрібних вен слід виконувати особливо ретельно і за допомогою всіх наявних хірургічних засобів". А в статуті Київського цеху цирульників, наприклад, ідеться про таке: "Майстерність цирульницька має полягати в такому: голити, кров жильну й ошурну пускати, рани гоїти рубані, пробиті й стріляні, а особливо у видаленні зуба і лікуванні французької та шолудивої хвороб, у встановленні крастерів і шліфуванні бритов".
1250 р. Бруно де Лангобурго описав два різновиди лікування ран — первинним і вторинним натягом, що має принципове значення у вивченні ранового процесу.
Досить значний внесок у розвиток медицини зробив український учений, доктор медицини і філософії, Юрій Дрогобич (1450—1494). "Георгій з Русі", як його величали, був ректором Болонського університету і професором Краківського університету (до речі, учителем Коперника). Його методи освіти, особливо в галузі розвитку університетської освіти, високо оцінювали в багатьох країнах Європи.
Однак фактично розвиток хірургії розпочався лише в епоху Відродження. Де-якою мірою цьому сприяли численні війни, у зв'язку з чим передусім почала розвиватися воєнно-польова хірургія. Так, швейцарський військовий хірург Т. Парацельс (1493—1541) і французький Амбруаз Паре (1510—1590) успішно лікували рани, застосовуючи різні хімічні речовини, пов'язки. Причому Парацельс відмовився зашивати вогнепальні поранення, ратуючи на тому, що в зашитих ранах "виникає накопичення гною і, як наслідок, хвороба". Амбруаз Паре припускав, що головне у лікуванні таких ран — створення умов для вільного відтоку гною.
Везалій, Фаллопій та інші вчені свого часу створили описову анатомію, що стала однією з основ хірургії, а В. Гарвей (1578—1657) відкрив велике і мале коло кровообігу, тобто посутньо — систему кровообігу.
У часи Київської Русі хірургія була на досить високому рівні. Приблизно так само, як у Європі, хірурги за відповідну плату допомагали хворим безпосередньо на міських площах. Вони лікували рани, робили ампутації, трепанації, видаляли пухлини. На той час найвідомішими лікарями були Петро Сиріанін і Іоанн Смер, які пройшли вдосконалення в галузі медицини у Греції і Єгипті.
У 1654 р. у Москві було відкрито школу для підготовки хірургів-костоправів. Дещо пізніше, у 1704 р., у Петербурзі вперше у світі було споруджено завод із виготовлення хірургічного інструментарію. На початку XVIII ст. за часів царювання Петра І відкрилися перші госпіталі, а при них — лікарські школи. Першу лікарню в Києві було відкрито в 1700 р. у Києво-Печерській лаврі.
Як науку хірургію було визнано лише в 1719 p., після того як італійський хірург Лафранші став виступати з лекціями з хірургії на медичному факультеті Сорбонни. Згодом у 1731 р. в Парижі було відкрито Французьку хірургічну академію. Трохи пізніше, у 1755 p., було засновано Московський університет, у якому з 1765 р. став функціонувати медичний факультет. Певний позитивний вплив на розвиток хірургії мало відкриття в 1798 р. в Петербурзі медико-хірургічної академії. Попри катастрофічний брак на той час лікарів, ці установи стали центрами з підготовки медичних кадрів, а згодом і багатьох видатних учених-хірургів, професорів, викладачів для нових університетів — Казанського (1804), Харківського (1805) і Київського (1834).
Підготовка лікарів у Західній Україні на той час була не простою. Відомо, що ще в 1661 р. у Львівському університеті було відкрито медичний факультет, який проіснував лише 2 роки, а його студентів було переведено на навчання до Кракова. Удруге медичний факультет було відкрито 1784 p., закрито в 1805 p., а відновлено — лише у 1894 р.
Одним з основоположників російської хірургії був перший професор хірургії прославлений лікар і викладач І.Ф. Буш (1771—1843), який у 1807 р. видав перший посібник з хірургії російською мовою, виховав кілька поколінь хірургів. Його гідними учнями стали І.В. Буяльський, П.М. Савенко, Г.Я. Висоцький та ін. Найталановитіший учень І.Ф. Буша — І.В. Буяльський (1789—1866) був родом із Чернігівщини. Він став відомим лікарем, педагогом і новатором, автором атласу "Анатомо-хірургічні таблиці", розвинув анатомічний напрям у хірургії. І.В. Буяльський описав низку нових операцій, лікувальних методів, інструментарію, спрогнозував велике майбутнє щодо переливання крові. У 1836 р. він запропонував виконувати переливання крові не лише хворим із післяпологовими кровотечами, а й хворим зі значними крововтратами і зовнішніми ранами.
Одночасно з І.Ф. Бушем у Москві працював анатом і хірург Є.О. Мухін (1766— 1850), професор Московського університету, який у 1807 р. видав працю "Опис хірургічних операцій" і сприяв становленню М.І. Пирогова, майбутнього геніального вченого, хірурга і топографоанатома.
М.І. Пирогов (1810—1881) (мал. 1) у віці 18 років закінчив медичний факультет Московського університету, після чого пройшов спеціальну професорську підготовку в Дерптському університеті й стажування в Німеччині. У віці 26 років він очолив кафедру хірургії. Саме тоді він видав свої класичні праці "Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій" і "Топографічна анатомія заморожених розпилів людського тіла, зроблених у трьох напрямах", що дало змогу закласти підвалини для розвитку топографічної анатомії. Ще досить молодим М.І. Пирогов став чудовим діагностом, віртуозним хірургом, знаним у багатьох країнах світу. У 1841 р. він організував першу в Росії госпітальну хірургічну клініку при Петербурзькій медико-хірургічній академії. Майже всі розділи хірургії вчений збагатив своїми дослідженнями, думками, винаходами, розробив і вдосконалив техніку багатьох оперативних втручань. У грудні 1846 р. М.І. Пирогов уперше в Росії застосував ефірний наркоз під час видалення грудної залози, ураженої раковою пухлиною, і вперше у світі застосував цей наркоз у воєнних умовах. Значного поширення набуло застосування ефірного наркозу під час Кримської війни (під наркозом прооперував близько 10 тис. поранених у воєнно-польових умовах). Задовго до Лістера і Земельвейса він застосовував такі антисептики, як спиртовий розчин йоду, спирт, розчин нітрату срібла, розчин хлорної води для боротьби з "міазмами" (тобто із заразним началом нагноєння ран, що, за його переконанням, могли передавати хворі один одному). Ще тоді М.І. Пирогов стверджував: "Уже недалеко той час, коли ретельне вивчення травматичних і госпітальних міазм дасть хірургії інший напрям". Велике значення мають праці М.І. Пирогова з воєнно-польової хірургії, а його праця "Початок загальної воєнно-польової хірургії" стала першою у розвитку цієї галузі хірургії. Він уперше у світі застосував гіпсову пов'язку для лікування хворих із переломами кісток, класично описав травматичний шок.
Багато сил і енергії віддавав М.І. Пирогов літературній діяльності, народній освіті, працюючи піклувальником Одеського і Київського навчальних округів. У Києві М.І. Пирогов був головною фігурою в становленні Київської хірургічної школи. Його учні — хірурги В.О. Караваєв (мал. 2), А.С. Яценко, А.Х. Рінек, А.А. Рустицький та ін. — дали поштовх подальшому розвитку хірургії та підготовці медичних кадрів у нашій країні. Він надавав медичну допомогу багатьом хворим в Одеській і Київській губерніях, особливо на Поділлі, де з 1866 р. і до кінця своїх днів він жив і працював у своєму маєтку Вишня (тепер Пирогово) поблизу Вінниці.
Пам'ять видатного діяча медичної науки увічнено. Його ім'ям названі Вінницький і Одеський медичні університети, Вінницька обласна клінічна лікарня. У його маєтку відкрито чудовий музей, а неподалік розмістився склеп із забальзамованим тілом ученого.
Надзвичайно велике значення для хірургії має відкриття наркозу. У 1799 р. X. Деві відкрив закис азоту ("звеселяючий газ"). Він виявив, що внаслідок вдихання цього газу втрачається чутливість до болю і настає легке сп'яніння. На той час цей газ застосовували у цирку для демонстрації "звеселяючих дій" і фокусів. Через багато років зубний лікар Г. Уеллс подихав нітрогеном, а його колега Піггс видалив у нього хворий зуб. Опритомнівши, Г. Уеллс вигукнув: "Починається епоха зуболікарської справи". Згодом медичне товариство Парижа визнало за Г. Уеллсом право на відкриття анестезувальної речовини, але вже після його смерті.
М. Фарадей, У. Мортон і Ч. Джексон відкрили болезаспокійливу дію ефіру, а 16 жовтня 1846 р. Бостонський хірург Дж. К. Уоррен уперше успішно застосував ефірний наркоз під час операції видалення пухлини. Через рік лікар-акушер Дж. Симсон увів у практику медицини хлороформний наркоз. Завдяки впровадженню наркозу хірурги змогли безболісно робити операції на всіх частинах тіла, хоча хворі ще довгий час помирали від крововтрат і наслідків розвитку гнійних ускладнень ран, піємії, сепсису.
Певний поштовх у розвиток хірургії зробив відомий французький учений Л. Пастер (1822—1895), вивчаючи процеси бродіння та гниття, він експериментально довів, що висока температура тіла і деякі хімічні речовини вбивають мікроби й у такий спосіб запобігають процесам бродіння й гниття.
У 1867 р. англієць Дж. Лістер (1827—1912; мал. 3), очевидно, з огляду на публікації М.І. Пирогова (про "міазми") і дослідження Л. Пастера (мал. 4), фактично створив підґрунтя для розвитку антисептики, довівши, що гнійні ускладнення, які настають унаслідок потрапляння нижчих організмів у рану з повітря, необхідно знезаражувати за допомогою розчинів фенолу. У Росії значного поширення набула антисептика К.К. Рейєра, М.А. Вельямінова, П.І. Пелехіна, М.В. Скліфосовського. У Києві цей метод упроваджував В.А. Караваев, у Харкові — В.Ф. Грубе, І.К. Зарубін.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'являються вітчизняні хірургічні школи. Московську хірургічну школу впродовж 90-х років XIX ст. очолював М.В. Скліфосовський, який володів блискучою хірургічною технікою, проводив колосальну наукову, лікувальну й організаційну роботу, наполегливо упроваджував спочатку антисептику, а згодом й асептику. М.В. Скліфосовський свій життєвий, науковий і лікарський шлях вершив на Полтавщині, де його й поховано.
Дещо пізніше, у 1884 р., М.Я. Преображенський обґрунтував, по суті, фізичний метод антисептики, описавши властивість бавовняної марлі всмоктувати гній, а із гноєм — і мікроби.
У 1885 p. М.С. Суботін облаштував спеціальну операційну, стерилізуючи для неї перев'язний матеріал, що, по суті, стало підґрунтям розвитку асептики.
Е. Бергман (мал. 5) разом зі своїм учнем К. Шиммельбушем, використовуючи відкриття Л. Пастера та ідеї М.С. Суботіна, докладно розробив метод асептики. Він запропонував знищувати мікроби на всіх предметах, що торкаються операційної рани. У 1890 р. на X конгресі хірургів у Берліні Е. Бергман і К. Шиммельбуш виступили із вченням про асептику, стверджуючи, що профілактика потрапляння в рану мікробів забезпечить "негнійне" її загоєння.
Для боротьби з кровотечею велике значення мали роботи М.І. Пирогова з топографічної анатомії судин і пропозиція Ф. Есмарха (1873) про застосування гумового джгута для тимчасової зупинки кровотеч.
У 1895 p. В.К. Рентген відкрив промені, здатні проникати крізь тканини, що дало змогу винайти рентгенівські апарати й значно поліпшити діагностику, а водночас і наслідки лікування хворих. Однак відсутність методів боротьби з гострою крововтратою гальмувала подальший розвиток хірургії. І лише тоді, коли Л. Ландштейнер (1901) і Я. Янський (1907) відкрили групи крові, з'явилася можливість розробляти методи переливання крові й виконувати масштабні операції на всіх органах.
Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. почалася ера бурхливого розвитку хірургії. Серед учених цього періоду виокремлюють імена СІ. Спасокукоцького, Л. Ридигера, СП. Федорова, Л.А. Малиновського, Н.М. Волковича, Г. Шрама, М.М. Дітеріхса, О.В. Мартинова, П.О. Герцена, 1.1. Грекова, В.А. Опеля, С.С Брюхоненка, СІ. Чечуліна, М. Тюфьє, К.П. Серапіна.
80-і роки XX ст. ознаменувалися швидким розвитком урології, травматології, хірургії печінки й жовчних шляхів, пластичної хірургії, серцево-судинної хірургії, нейрохірургії, хірургії органів травлення, онкології, гнійної хірургії. Цьому розвитку сприяло чимало вчених, зокрема СІ. Спасокукоцький, СП. Федоров, М.М. Бурденко, А.В. Вишневський, ПА. Купріянов, С.С. Юдін, А.Н. Бакулев, АА. Кримов, М.М. Петров, В.П. Філатов, Ю.Д. Джанелідзе, У.Г. Руфанов, В.Ф. Войно-Ясенецький, О.О. Шалімов, М.М. Амосов, В.М. Шамов, Ф.Г. Углов, Б.В. Петровський, Е.М. Мєшалкін, Д.Ф. Скрипниченко та ін.
Розвиток і досягнення хірургії були пов'язані безпосередньо з успіхами анестезіології та реаніматології, відкриттям антибіотиків, розвитком трансфузіології, мікробіології, імунології, розробленням і впровадженням нової діагностичної та лікувальної апаратури (ендоскопічні апарати, лазери, ультрафіолетове опромінення, ультразвукові апарати, комп'ютерні томографи тощо).
Розвиток хірургії триває в усьому світі. В Україні цьому сприяє великий науковий потенціал хірургів. У Києві, Харкові, Донецьку, Львові, Вінниці, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Сімферополі та інших містах, де функціонують великі науково-дослідні й вищі навчальні медичні установи, постійно ведуть наукові дослідження, розробляють нові методики діагностики й лікування хірургічних хворих.